УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ – ІСТОРІЯ НЕСКОРЕНИХ.Документальна фотовиставка в Українському Національному Музеї.
Шлях до свободи був тривалим та нелегким. Промовляючи ці слова, задумуємося над майбутнім, сягаємо думками у минуле. Наше сьогодення герої Української Повстанської Армії вимолили своїм життям, поклавши його на вівтар свободи української держави. Армією безсмертних, Армією нескорених називали героїчну Українську Повстанську Армію її сучасники не тільки в Україні, а й за її межами. “Якби я мав таку армію, чобіт німецького окупанта не топтав би Франції” – так високо оцінив діяльність УПА президенет Франції, організатор Опору проти гітлерівців Шарль де Голь. Ця армія вела безкомпромісну боротьбу за незалежність України аж до 1960 року. До лав УПА пішла уся національно-свідома молодь – студенти, гімназисти. священики, селяни. У лісі. де звично діяла Повстанська Армія, повстанці молились разом з військовими капеланами за долю України. Великою мірою сприяла поєднанню християнства та українського націоналізму патріотична позиція найвизначнішого митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, перед величчю пам’яті якого, у ці листопадеві дні, ми низько схиляємо голови. Ще 27 березня 1930 року він схвалив до друку збірник “Молитви за рідний край і нарід та за поляглих у Визвольній війні”. Видана у Жовкві книжечка швидко набула масового поширення і використовувалася українськими патріотами у виховній роботі саме з тими поколіннями, яке через десятиріччя склало основну частину повстанців ОУН та УПА. Прикладом служить текст молитви за волю українського народу.
“Всемогучий Боже і Творче світів, ти створив небо і землю, і свобідних птахів, що любуються і радіють своєю волею і свободою, котра підлягає Твоїй Всемогучій Волі. Ти знаєш, Господи, що свобода – це найвищий скарб людини і народу, що всяка неволя є найстрашнішим терпінням.Змелосердися ж, Господи, над твоїм українським народом, який терпить поневолення по широких землях своїх, зітри кривду й неправду, що неволить його, і дай йому, Предобрий, зажити вольним життям, щоби нікому не служив, окрім Тебе, і щоби свобідно прославляв ім’я Твоє. Амінь”.
Осінь 2007 року розбудила свідомість багатьох, хто української історії торкався поверхнево, перечитуючи шкільні підручники, написані не завжди фаховими людьми, а той з прицілом на панівну ідеологію, яка зокрема, в Україні, більш, як пів-століття, вимивала національно-патріотичний грунт з-під ніг правнуків волелюбного народу. Ця осінь ввійшла в наше життя відзначенням важливих історичних дат – 65 річчя створення УПА та століттям від Дня народження головного командира УПА Романа Шухевича-Тараса Чупринки. Подією великої ваги ми вважаємо відкриття та презентацію документальної фотовиставки “Українська Повстанська Армія – історія нескорених” в Українському Національному Музеї в Чікаґо. Ініціаторами її проведення з американської сторони виступили Український Конгресовий Комітет Америки, відділ в Ілліної та Український Національний Музей, з української – Центр досліджень визвольного руху. Сьогодні, як український так і американський відвідувач музею, мають змогу почерпнути якнайбільше правди про український визвольний рух XX століття. Багато праці в цьому напрямку зроблено молодою науковою інституцією України – Центром досліджень визвольного руху. На його базі створено архів документальних, усних, речових та відеосвідчень про національну боротьбу ОУН УПА.
Українська Повстанська Армія – три слова, в які кожен вкладає свій зміст. Три слова, за якими стоїть ціла епоха боротьби і служіння, ціле покоління. Це Армія, яка боролася проти всіх загарбників та поневолювачів України. Перші сотні повстанців було створено у жовтні 1942 року на Поліссі. При цьому основним завданням створення УПА було здобуття незалежності України.Україна сьогодні є незалежною. Покоління онуків і правнуків героїв УПА ведуть науково-пошукову роботу в інститутах національної пам’яті, в Центрі досліджень визвольного руху. Запозичуючи досвід країн Прибалтики, Польщі, Словаччини, Угорщини, Німеччини, українські історики працюють над новими підручниками та виданням книжок. Особливість Центру досліджень визвольного руху полягає у тому, що на думку їхніх творців, науковців, – українське суспільство, яке пережило тоталітарну епоху, потребує своєрідного суспільного лікування. Цілісний, науково-обгрунтований образ повстанської боротьби поміж двома ворогами, фашиською Німеччиною та Совєтським Союзом, відображає ця виставка. За даними сучасних істориків у лавах УПА воювали понад 100 тисяч чоловік, доля більшості із них, була трагічною.
18 років опору режимові окупантів. Інакше, як героїзмом. такий спротив назвати не можна. Втупаючи до лав УПА, молода людина присягала :”Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України перед Найвищим Проводом Народу Українського: Боротись за повне визволення всіх українських земель, від загарбників, та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. І в цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.”
І ці слова присяги не були просто декларацією. Міжнародна організація ветеранів ІІ Світової Війни, керуючись міжнародними правовими документами, зокрема Женевською Конвенцією 1947 року, вже визнала бійців ОУН-УПА воюючою стороною й надала їм своє членство. Стовідсотково, істинно-пророчою була відповідь сотника УПА на псевдо “Хрін”, що воював на Лемківщині своїм побратимам-повстанцям. На запитання “Пане-командире, що буде, як здобудемо незалежну Українську Державу?”- він відповів “Будете ще гнані в тій державі, але мусите бути гордими, що її здобули”.
Відкриття виставки в Українському Національному Музеї , як завжди, зібрало багато людей. Зворушені до сліз історією УПА, поданою через світлини, відвідувачі подовгу затримувалися перед ними. Хтось пригадував минуле, хтось вірив у чудо через 60 літ віднайти прізвище брата, який пропав у “Чорному лісі”, хтось вперше відкривав для себе правду. Почуття поваги та вдячності адресуються молодим історикам в Україні, які такими виставками роблять усе можливе, щоб УПА була визнана Україною на державному рівні. Михайло Романюк, один із авторів проекту, провів екскурс у минуле, детально описуючи кожен окремий банер. “Понад 400 світлин використано для цієї виставки, це тисячі повстанців. Та на жаль, сьогодні, всього вісім із них залишилися в живих “-розповідав історик. Особливо зворушливими є фотографії родини Шухевичів, тут головний командир УПА із своїм, тоді ще маленьким сином. У переддень виставки Герой України Юрій Шухевич відвідав з дружиною музей. Прощаючись, сказав, що відчув теплу ауру у цьому храмі історії та культури.
“Тож важливо, що саме в ці дні, коли українство відзначає річниці своїх героїв, Український Національний Музей широко відкрив двері перед нашою громадою, запрошуючи не обділити свої душі почуттям єдності та взаєморозуміння, запрошуючи пізнати із світлин історію роду нашого. Український Конгресовий Комітет Америки, відділ в Ілліної, з гідністю виконує свою місію на чікагській землі і намагається зробити усе, щоби кожен українець знайшов себе тут, щоби почувався частинкою великої родини, щоби якнайглибше знав історію визвольних змагань.
Розуміючи потребу мати у нашому місті таку виставку, УККА (відділ в Ілліної), у домовленості із Центром досліджень визвольного руху, дарує цю виставку музеєві,”- наголосив у своєму слові під час відкриття президент УККА Павло Бандрівський. Присутні, по-особливому, вітали паню Ірену Камінську, одну з небагатьох героїнь УПА, котра перейшовши через польські тюрми і тортури, зберегла у собі дух незнищеності української нації.
Суботнім ранком до музею приїхали учні, вчителі та директор школи українознавства Ірина Цингелевич із міста Палатайн. Вони зустрілися разом і учнями “Рідної Школи”, які у супроводі вчителів та директора Надії Хойнацької, прийшли щоб послухати історика Михайла Романюка, ознайомитися із героїчним минулим. Цікавим було спілкування між учнями та вчителями. Зокрема пані Ірина Цингелевич попросила підняти руки тих, хто б сьогодні пішли захищати Україну, якби була така необхідність. Багато рук піднеслися вгору. Це юні правнуки героїв, онуки з українським серцем. Ми гордимося нашими дітьми. На виставці та лекції гостя з України побували пластуни пластової станиці у Чікаго. Вони побачили світлини із пластового життя Романа Шухевича.
Виставка триває. Кожного дня – це нові зустрічі. В неділю, 4 листопада, відомий архівар нашої громади, колекціонер, ветеран-дивізійник Іван Максимчук передав Михайлові Романюкові два альбоми унікальної колекції марок підпільної пошти України. В своїй більшості, марки презентують тему боротьби за незалежність.
Не багато залишилося серед нашої громади живих учасників визвольної боротьби. З пошаною до жінок-героїнь УПА 101 відділ Союзу Українок Америки у співпраці з Українським Національним Музеєм проводять громадську зустріч 18 листопада , в неділю, о 1-ій годині пополудні. Почесними гостями є героїні УПА, які поділяться своїми споминами. Перед нами цікаві дні, проведені разом.
Адреса музею: 2249 W.Superior St. Chicago, IL 60612
Історична довідка.
Постановою Української головної Визвольної Ради 14 жовтня 1942 року було визнано Днем утворення Української повстанської армії (УПА).
Ще в квітні 1942 року відбулася друга конференція ОУН(Б), на якій прийняли рішення про створення власних збройних сил для боротьби з німецькими окупантами. Провід ОУН, очолюваний у цей час Миколою Лебедем, вирішив створити на Поліссі й Волині мережу самооборони кущових відділів (СКВ), від роя до чоти на село для оборони від грабіжницьких нападів німецьких окупантів, польських поліцаїв і радянських партизанів, що проникали з Білорусі.
Від серпня 1942р. відділи самооборони почали діяти по всій Волині: ліквідовували німецьку жандармерію, поліцію, руйнували засоби комунікації, зв’язку, нищили склади, фільварки та підприємства, які працювали на німців. У вересні 1942 року провід ОУН(Б) прийняв рішення про організацію більших мобільних збройних відділів для допомоги місцевим сільським боївкам (СКБ).
Першу таку сотню організував референт крайового проводу ОУН Сергій Качинський (“Остап”) у жовтні 1942 року в Кивинському повіті на Берестейщині. Другу – в листопаді того ж року поблизу Луцька – поручник Іван Перегійняк (“Кавбешко”). Третю сотню, в районі Колки-Степань, – хорунжий “Ярема” (грудень 1942р.), четверту і п’яту в пустомитівських лісах – “Ворон”, на Крем’янеччині – “Крук”. Ці сотні і відділи перейшли під командування поручника Василя Івахіва (“Роса”, “Сонар”, “Сом”). У грудні 1942 року всі сотні ОУН(Б) одержали назву: Українська повстанська армія (УПА).
Місцем постійної дислокації одного з перших підрозділів було урочище Вовчак у Турійському районі (колишній Володимиро-Волинський повіт). Це базування називалося “Січ”. Штаб “Січі” був розташований в с. Вовчок. Поруч були розташовані вишкільні, санітарні й господарські осередки Північної військової округи “Турів”. Весною 1943 року тут дислокувалося п’ять сотень повстанців. “Січ” підлягала головному командиру УПА – Північ “Климу Савурі” (Дмитро Клячківський).
З кожним днем і місяцем росла міць УПА, її військова майстерність. На території Волині в 1942-1944 роках діяли повстанські підстаршинські і старшинські школи, школи саперів, медсестер, фельдшерів, розвідки.
Упродовж 1942-1944 років УПА на Волині провела понад п’ять десятків значних боїв з фашистськими окупантами і більше сотні засідок, наскоків.
Весною 1943р. УПА вже являла собою велику силу на Волині і Поліссі. У серпні 1943 року рух УПА поширився на Кам’янець-Подільську, Вінницьку, Житомирську та Київську області, а в липні почали діяти загони УПА в Галичині. Таким чином, уже в цей час 12 областей України стали на шлях збройної боротьби проти окупантів за самостійну державу.
З приходом на західноукраїнські землі Червоної Армії УПА повела боротьбу проти більшовицького режиму. Боротьба тривала з 1944 року до другої половини 1956-го.
Останній бій бійці УПА проти совєтських окупантів дали в 1960 році на Тернопільщині.
Марія Климчак
